13-28 серпня, 2016

В суботу, 13 серпня, о 19.00 у Центрі візуальної культури відбудеться відкриття виставки в рамках проекту “Олімпіада-84 у Донецьку”.

Протягом своєї історії спорт ніколи не був «лише спортом», натомість – своєрідною біополітичною «релігією» перемоги та рекордів, тісно пов’язаною з глобальною економікою та політикою.

Чемпіонат Європи та Кубок світу з футболу, літні та зимові Олімпійські ігри давно перетворилися на події, що докорінно змінюють інфраструктуру, ландшафт і навіть екологію міст, у яких вони відбуваються. Країни та міста готові перебільшувати власні ресурсні можливості, тільки щоб отримати право на їх проведення.

Водночас, масові змагання завжди були потужним інструментом формування колективних ідентичностей: мало що створює таке відчуття емоційного єднання, як вболівання «за своїх» чи ще більше – «проти інших», особливо під час колективних ритуалів, на кшталт «хвиль», що прокочуються стадіоном чи «кричалок» футбольних фанатів.

З огляду на це постає питання: а чи могла б щось змінити зимова Олімпіада, проведена у 1984 році у Донецьку? Чи могло б це посприяти соціально-економічному розвитку регіону? Чи вплинуло б на регіональну ідентичність Донбасу, чи стало б приводом для її включення до «загальнонаціональної» ідентичності? Врешті, чи змінило б щось у контексті сьогоднішньої війни на Сході України? Звісно, історія не знає умовного способу, адже простір уявного, фантазії, міфи, штучні спогади, врешті навіть ігри зазвичай відносять до чогось несерйозного і другорядного. Віддаючи перевагу «достовірним історичним фактам», ми часто не помічаємо, як події, що не стали частиною офіційної історії, можуть впливати на наше сьогодення.

Без сумніву, бажання прожити у 2016 році «непрожиту» у 1984-му Олімпіаду є симптоматичним і свідчить про несвідоме прагнення виправити «помилки минулого». Відтак «Олімпіада-84 у Донецьку» прагне осмислити їх, працюючи з особистими історіями переселенців зі Сходу – тими, чия ідентичність, так чи інакше, пов’язана з колективною ідентичністю Донбасу. Зрозуміти причини того, чому остання виявилася до певної міри виключеною з «загальнонаціональної» української ідентичності, і які саме політичні та соціальні процеси 80-х років стали вирішальними та поворотними на шляху до сучасної політичної ситуації в Україні.

Події в рамках проекту:

Вистава «Розарій»

Місце і час проведення: PostPlay , 18 серпня, 20.00.

Побудована на особистих історіях трьох вимушених переселенців з Донбасу та за їх участі, вистава, що мала на меті зіштовхнути офіційну (задокументовану) історію та особисті (усні) історії окремих людей, виявила їх принципову неспівмірність. В контексті цієї неспівмірності історії про дрібниці, відчуття, особисті ритуали та переживання до певної міри перетворюються на опозицію пафосу офіційної історії та державної машини, що її продукує.

Вистава «Без броні».

Місце і час проведення: PostPlay, 27 серпня, 20.00.

Створена на основі особистої історії учасника АТО та за його участі. Проблематику вистави може окреслити його власний коментар: «У нас, бійців, велика проблема із самоідентифікацією. Хто я є зараз? Я – військовий чи колишній військовий? Я – переможець чи переможений? – Невідомо. На будь-яке з цих запитань дати однозначну відповідь неможливо. Я військовий? – Так, тому що я пішов служити, і, якщо буде потрібно, піду ще раз. Я переможець? – Себе я точно переміг. Україну в собі я здобув. У цьому аспекті я переможець. Але соціум дивиться на мене з нерозумінням: з одного боку ми так чекали від вас перемоги, а ви нам її не принесли. А може я переможений? – Та хто його знає, я був розбитий і деморалізований…».

Екскурсії до київського Національного ботанічного саду, Віталій Кухар.

Місце і час проведення: Ботанічний сад, 14 та 28 серпня, 14.00.

Переселенець Віталій Кухар працює у Національному ботанічному саду імені М. М. Гришка різноробочим, основна зона його відповідальності – розарій. Більшу частину власного часу Віталій проводить у саду, його вихідні – субота та неділя. Він цікавиться історією рослин, їх застосуванням, звідки було завезено ті чи інші види. Сад стає для нього місцем зустрічі з друзями, знайомими, а також іншими переселенцями, котрим Віталій розповідає свої особисті історії, що переплітаються з історією саду.

«Ігри поколінь».

Місце і час проведення: Стадіон «Старт», 24 серпня, 14.00

Не обмежуючись виключно «дорослою історією» 80-х років, проект «Олімпіада-84» має на меті інсценувати ігри, що були популярними серед дітей та підлітків того часу, залучивши до кола «експертів» представників поколінь, чиє дитинство минуло у 70-х та 80-х роках. Запрошуємо до участі дітей від 6 до 14 років випробувати та оцінити розваги часів дитинства їх батьків.

Лекції в рамках проекту: 

• Антон Лягуша, «Уявний Донбас часів Олімпіади-84: історична тропологія, радянський феодалізм і відчуження». Місце і час проведення: Центр візуальної культури, неділя, 14 серпня, 19.00.

• Кирило Ткаченко «Ентузіазм та розчарування: шахтарський рух на Донбасі між 1988 та 1993 роками». Місце і час проведення: Центр візуальної культури, п’ятниця, 19 серпня, 19.00.
• Данило Судин, «Ідентичності донеччан – від проголошення незалежності України до окупації». Місце і час проведення: Центр візуальної культури, субота, 20 серпня, 19.00.
• Олексій Карачинський, «Екзистенційні проблеми, викликані умовами вимушеного переселення та військовими діями». Місце і час проведення: Центр візуальної культури, неділя, 21 серпня, 19.00.
• Анна Кравець. Візуальна лабораторія: «Олімпія: свято культу тіла та тріумфальний трамплін для Німеччини напередодні II Світової війни». Показ фільму «Олімпія. Свято народів» (1938) Місце і час проведення: Центр візуальної культури, четвер, 25 серпня, 19.00.
• Руслана Козієнко, «Культурна травма та політики пам’яті: на межі особистого та офіційного». Місце і час проведення: Центр візуальної культури, п’ятниця, 26 серпня, 19.00.
• Тарас Лютий, «Масові спортивні ігри і влада». Місце і час проведення: Центр візуальної культури, неділя, 28 серпня, 19.00. 

Вхід вільний.

Автори проекту – ініціатива «Олімпіада-84» (Дмитро Левицький, Єлизавета Олійник, Пьотр Армяновський, Леся Берездецька, Козієнко Руслана, Олександр Бурлака).

Проект є частиною програми CSM / Фундації Центр Сучасного Мистецтва і онлайн-журналу Korydor «Від першої особи: Пам’ять. Голос. Діалог», профінансованої National Endowment for Democracy (NED).

Організатори: ініціатива «Олімпіада-84», Центр візуальної культури

Партнери: CSM/ Фундація Центр Сучасного Мистецтва, журнал Korydor

National Endowment for Democracy (NED)

PostPlay Театр

Інформаційні партнери: Політична критика, Cultprostir.ua, Український кризовий медіа центр

За підтримки:

За підтримки ERSTE Stiftung та Charles Stewart Mott Foundation:

Контакти:
vcrc@vcrc.org.ua
www.facebook.com/vcrc.org.ua
www.facebook.com/Olympics84
+380639535143 Наталка Нешевець
+380676695457 Ганна Циба
+380933911525 Руслана Козієнко

1 вересня, 2016

Центр візуальної культури та Марія Куліковська оголошують набір студентів на перший міні-курс Школи політичного перформенсу. Усіх, хто хоче взяти учать в проекті, просимо надсилати свої заявки до 1 вересня. Результати опен-колу будуть оголошені 2 вересня. Міні-курс від Марії Куліковської триватиме з 5 до 9 вересня.

Школа політичного перформенсу – спільний проект Марії Куліковської та Центру візуальної культури, що стане перманентною платформою для обміну досвідом та спільної творчості. Відкриті лекції будуть поєднуватися із практичними заняттями, семінарами, інтенсивними воркшопами, колективними акціями та перформенсами учасників та викладачів школи.

Зі студентів Школи буде створена художня група політичного реагування, з якою буде реалізована серія проектів у публічному просторі.

Марія Куліковська: “Ми відштовхуємося від ідеї перформенсу як мистецтва, яке не потребує жодного ресурсу, окрім тіла та публічного простору. Наше власне тіло є нашою невідчужуваною власністю, якою кожен може розпоряджатися вільно. Ми будемо вчитися володіти та користуватися двома нашими тілами – фізичним та публічним, – як  художнім та політичним інструментом.  Це вміння стане нашим єдиним і дієвим ресурсом. Через власне тіло, власну позицію, власне життя ми будемо діяти точно і цілеспрямовано”.

Запрошуємо усіх, хто бажає взяти участь у першому міні-курсі від Марії Куліковської, надсилати свої заявки на адресу spp.vcrc@gmail.com. Заявка має складатися з CV (та/або портфоліо) заявника/заявниці та короткого мотиваційного листа, в якому заявникам необхідно вказати, чому він/вона хочуть взяти участь в проекті, які їхні очікування від курсу, та які завдання він/вона ставлять перед собою як студентами Школи політичного перформенсу.

Заняття в Школі політичного перформенсу проводитимуться безкоштовно. 

Марія Куліковська – сучасна художниця. Народилася в Керчі. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, факультет архітектури в Києві. Марія є авторкою багатьох перформенсів, акцій та учасницею хеппенігів, серед яких: War and Pea$e (Маріуполь, 2016), 9^th of May (персональна виставка; Лондон, 2016), 1 May (Лондон, 2016), Happy Birthday (Лондон, 2016), Patience?, #Onvacation (Venice Biennale, 2015), White (2015), Untitled (2014), 254 (2014) та інші.

Інформаційні партнери: Українська правда. Культура; Cultprostir.ua; Політична Критика      

За підтримки ERSTE Stiftung та Charles Stewart Mott Foundation:

Четвер, 21 липня 2016, 20:00
CRYPTO PARTY

Чи варто хвилюватися через всепроникне стеження в Інтернеті? Чи хотіли б ви убезпечити ваші приватні онлайн-розмови? На Crypto party ви зможете засвоїти базові навички використання шифрувальних технологій,  навчитися надсилати друзям приватні повідомлення і ставити електронний підпис без загрози перехоплення чи прочитання сторонніми особами. Це зовсім не складно!

Урок проведуть eQualit.ie, які мають більш ніж 10-річний досвід навчання активістів основам цифрової безпеки по всьому світі, автори численних посібників для самоосвіти.

Робоча мова – англійська. Вам знадобляться ноутбук та смартфон.

Подія відбудеться в рамках дослідницького воркшопу Центру візуальної культури та «Політичної критики» – «Онлайн-медіа як знаряддя низової політики».

Вхід вільний.

CryptoClasses – регулярні події, зосереджені на практичних воркшопах, де навчають сучасним та відкритим методам шифрування своєї Інтернет-активності. (Зацікавлені у підтримці майбутніх CryptoClasses запрошуються для участі в обговоренні).

DSS380 – постійно діюча школа цифрової безпеки для правозахисників, громадських активістів, представників громадських організацій та ЗМІ в Україні.

eQualit.ie – розробники відкритих та багаторазових систем, зосереджених на приватності, онлайн-безпеці та інформаційному менеджменті. Мета – створити доступну технологію й вдосконалити набір навичок, необхідних для захисту прав і свобод людей у часи цифрових технологій.

Засновник і директор eQualit.ie Дмитрій – автор посібника Digital Security and Privacy for Human Rights Defenders, співзасновник та координатор проекту NGO-in-a-Box Security Edition. Він сприяв створенню всесвітньої мережі тренерів та розробці інструкції для різноманітних програм, а також є постійним дописувачем до тематичних видань.

Організатори: eQualit.ie та DSS380

Фото: Пам’ятник Щорсу, колаж Володимира Воротньова

“Монументальне мистецтво України радянського періоду є унікальним явищем української культури, котре містить в собі цілий ряд новацій та відкриттів. Будучи інструментом державної пропаганди, радянська монументалістика перебувала в рамках панівного стилю соцреалізму, однак і в таких умовах художники знаходили способи вільного творчого вираження, вдаючись до символізму та формалістичних експериментів. Сьогодні мистецтво радянської епохи потребує нового, незаангажованого погляду, вільного від колишнього ідеологічного навантаження, та відмінного від способу його трактування в радянський час.

Прикро, що протягом останнього часу культурне надбання на території України безперешкодно знищується внаслідок некомпетентності установ, що видають директиви про знищення пам’яток, примітивно маркуючи їх «рупорами радянського режиму», – в той час, коли експертне середовище визначає більшість із них як цінні об’єкти з мистецької, культурної та історичної точок зору.

Ці твори є історичними документами своєї епохи, знищуючи які, ми позбавляємо себе можливості адекватного різностороннього вивчення минулого, без якого неможливим виявляється розуміння теперішнього та майбутнього. Подібне нищення культурної спадщини нагадує нещодавнє знищення архітектурних пам’яток у сирійській Пальмірі чи ассирійських статуй у музеї Мосула (Ірак) бойовиками «Ісламської держави».

На жаль, сьогодні в Україні доводиться нагадувати про загальновизнане у світі правило: твір мистецтва не може бути просто знищений, якою б не була мотивація. Щоб залишатися цивілізованим суспільством, нам необхідно працювати з проблематикою, що пов’язана з твором мистецтва, та виробляти сучасні адекватні вирішення щодо неї, а не вдаватися до репресій щодо самого твору.

Варто також зауважити, що окрім самого Закону про декомунізацію, одним із мотивів знищення творів українського мистецтва радянської доби стала ідея викорінення деяких прізвищ радянських діячів з історичної та географічної мап України. Однак, сама лише заборонна політика Інституту національної пам’яті, який опублікував список «імен, що повинні зникнути з мапи країни», мала б викликати підозру, адже «робота з пам’яттю» передбачає складний, довготривалий і суперечливий процес, який не має нічого спільного з директивною забороною, виданою одноосібно чи вузькою групою та спущеною «згори». Діючи таким чином, Інститут уподібнюється до того, з ким намагається боротися, – а саме до радянської влади, головними інструментами якої якраз і були заборона, знищення та репресії всього, що суперечить тоталітарному режиму.

В європейській та американській практиці такі інструменти політики пам’яті як заборона та забуття вже давно було визнано не лише недієвими, але й небезпечними: адже вони ведуть не до продуктивної роботи пам’яті, а до повторної травматизації, невтішні результати якої стають очевидними лише через кілька десятиліть. Показником притомної роботи з минулим та історією є співіснування різних версій історичної пам’яті, а не викорінення усіх інших заради однієї, визначеної одноосібно чи інституційно.

Оскільки Міністерство культури України бере на себе відповідальність за роботу з культурною та історичною пам’яттю, закликаємо Вас як його очільника взяти до уваги експертні рекомендації та зупинити знищення культурних пам’яток радянської доби на території України і надалі опікуватися ними: захистити від знесення монументи, що сьогодні знаходяться в публічному просторі, а також забезпечити облік та належне зберігання об’єктів, що станом на сьогодні уже були демонтовані. Просимо Вас ініціювати та організувати державну роботу з пам’ятками радянської доби, альтернативну сьогоднішній програмі їхнього знищення та забуття.

Задля конкретизації наступних кроків у пам’яткоохоронній сфері просимо Вас розглянути і дати відповіді на вирішальні для цієї галузі на сьогодні запитання:

– Чому Міністерством культури України ігноруються результати дослідження експертної ради, створеної при ДМА на виконання Розпорядження КМДА від 28.07.2015 р. N 745 для визначення художньої цінності об’єктів, що підлягають або можуть підлягати демонтажу? До Міністерства культури, КМДА та УІНП було передано заключення цієї експертної комісії, що працювала близько року і дала рекомендації стосовно кількох сотень пам’яток радянської доби, демонтаж яких, однак, продовжується.

– Хто несе відповідальність за демонтаж та за ті об’єкти, що вже були незаконно демонтовані, маючи памяткоохоронний статус?

– Якою буде процедура прийняття рішень в Міністерстві культури України щодо пам’ятників Щорсу, Островському, Батьківщині-Матері і монументу «Дружби народів» у Києві, та пам’ятника Артему в Святогірську? В заключенні експертної комісії при ДМА значилося, зокрема, що пам’ятники Щорсу та Островському не можуть бути демонтовані, оскільки є формоутворюючими елементами архітектурного ансамблю міста.”

Лист написано колективом Центру візуальної культури та Євгенією Моляр з метою запобігти подальшому знищенню пам’яток радянської доби та привернути увагу до хибності політики пам’яті, яку сьогодні пропонує Українська держава.

Фото: Мірон Цовнір. Бахчисарай, 2013

15.07. – 6.11.2016 
Ляйпцизький музей сучасного мистецтва (GfZK)

Кінорежисера з Криму Олега Сєнцова було викрадено ФСБ Росії у травні 2014 року і згодом заарештовано за звинуваченням в організації терористичного угруповання. На показовому процесі його засудили до 20 років ув’язнення та відправили до Якутії.

Ця справа стала відправною точкою виставки “Камера Сєнцова”. В есеїстичній формі вона розповідає про те, як конфлікти захоплюють території, а їхні мешканці раптом перетворюються на заручників. Розповідь виходить за межі Криму і загалом України, звертаючись до інших острівних ландшафтів – німецького острова Рюґен чи російських Соловків. Ізоляція, репресії, мілітаристський пафос становлять історію місць і неминуче відбиваються на біографії людей, яких позбавили свободи дій і чия домівка перетворилася на самотню камеру.

У цій камері опиняєшся наодинці із нав’язаною провиною і самим собою, але в той же час мусиш шукати можливостей подолати примус мовчання і заявити про себе. “Камера Сєнцова” – це простір для історій та образів, які мають бути розказаними і показаними. Але також це свого роду лінза, крізь яку стають видимі внутрішні конфлікти розповідачів і яка змушує глядачів упізнавати себе в іншому. Наближаючи місця і події, “Камера Сєнцова” сприяє формуванню власного позиціювання та солідарності.

Учасники й учасниці виставки: Віталій Атанасов, Ґюнтер Брус, Артур Жмієвський, Ангеліна Карякіна, Ксенія Марченко, Марсель Ноак, Діана Поладова, Олексій Радинський, Микола Рідний, Михаїл Толмачов, Мірон Цовнір, Сандра Шуберт, Іванна Яковина. 

Кураторка: Катерина Міщенко

Заходи паралельної програми в рамках виставки відбудуться у вересні в Центрі візуальної культури в Києві.

У співпраці з фестивалем DOK Leipzig.

Партнери: Центр візуальної культури, Політична критика